Дата публікації: 15.03.2019

У продовження серії консультацій** юристів Першого громадського центру правосуддя на Харківщині*– матеріал на тему захисту прав військових.  Консультація цінна зокрема тим, що містить реальні приклади з правової практики та коментарі до наведених справ.

При виконанні своїх повноважень військові частини та Міністерство оборони в цілому припускаються багатьох помилок, що порушують права та законні інтереси військовослужбовців.

У статті висвітлено та проаналізовано наступні типові порушення:

• Ненадання особової справи після звільнення з військової служби.
• Нерозірвання контракту на підставі рапорту.
• Ненадання компенсації за неотримане речове майно.
• Незаконне звільнення з військової служби у відставку та виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
• Незаконна відмова у звільненні з військової служби особи у зв’язку з визнанням військово-лікарською комісією обмежено придатним до військової служби.
• Ненадання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
• Відмова у зарахуванні періоду навчання до загального строку військової служби.

 Ненадання особової справи після звільнення з військової служби

Типовим порушенням прав військовослужбовців є невиконання своїх обов’язків військовою частиною, що полягає у непереданні особової справи відповідного комісаріату. Такі дії порушують конституційні права на отримання медичної допомоги, належне соціальне забезпечення, вільний вибір роду занять, свободу пересування, а також обмежує позивача в задоволенні інших життєвих потреб.

Свідченням таких порушень є рішення Кіровоградського Окружного адміністративного суду справа № 811/1214/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73997045)

Позивач з 23.05.2014р. по 04.09.2017р. на підставі контракту про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, укладеним 21.05.2014р., проходив службу у військовій частині В5509, яка в 2017р. році перейменована на військову частину А4395. Наказом командира військової частини А4395 від 04.09.2017р. №25-РС позивача було звільнено з військової служби в запас за п. “е” ч. 8 ст. 26 Закону України “Про військовий обов’язок та військову службу”.

Позивач з посиланням на норми Закону України  “Про військовий обов’язок та військову службу” та Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, зазначає, що в попри вказані нормативні акти відповідач до цього часу не сформував та не передав до Кропивницького міського військового комісаріату особову справу позивача, що порушує його конституційні права на отримання медичної допомоги, належне соціальне забезпечення, вільний вибір роду занять, свободу пересування, а також обмежує позивача в задоволенні інших життєвих потреб.

Зважаючи на те, що відповідач не подав відзив на позов та не повідомив про причини його неподання, суд кваліфікує вказану бездіяльність відповідача як визнання позову.

Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов’язані у п’ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.

Про необхідність надіслання особової справи звільненого військовослужбовця до відповідного військового комісаріату зазначається в п. 233  Положення.

З огляду на це суд задовольняє позов про визнання протиправною бездіяльність та зобов’язує Військову частину А4395 надіслати до Кропивницького міського військового комісаріату сформовану особову справу позивача.

Нерозірвання контракту на підставі рапорту

Типовим порушенням з боку Міністерства оброни України, а також військових частин є нерозірвання контракту за ініціативи військовослужбовця. Зазвичай такі випадки практично ніяк не обґрунтовані або спровоковані неправильним тлумаченням норм законодавства, що регулюють ці питання.

Розглянемо як приклад рішення Тернопільського окружного адміністративного суду, Справа № 1940/1743/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/78120347).

Позивач 27.09.2017 та 11.07.2018 звертався до командира військової частини А3215 із рапортами про своє звільнення. Рапорти повинні бути розглянуті в межах місячного строку. З огляду на те, що станом на момент подання даного позову відсутні відповіді на зазначені рапорти, то такі вважаються невирішеним, а відтак має місце бездіяльність зі сторони Військової частини А3215 щодо ненадання відповіді на рапорти від 27.09.2017 та 11.07.2018 та відповідно бездіяльність Міністра оборони України щодо невинесення наказу про звільнення позивача за його ініціативи та за наявності підстав, передбачених Законом, в межах місячного строку з дня надходження рапорту.

Позивач заявляє про наявність порушення його конституційних прав, оскільки протягом тривалого часу не може влаштуватись на іншу роботу та забезпечувати себе достатніми засобами для існування та утримання своєї сім’ї,            оскільки            відповідачі своєчасно та добросовісно не розглянули його рапорту про звільнення, не надали            жодної відповіді на рапорти, абсолютно проігнорувавши їх.

Представник відповідача Міністерства оборони України в судовому засіданні заперечив позовні вимоги та пояснив, що у відповідності до пункту ґ ч.5, ч.7 ст.26 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу», пунктом 14.10 Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України документом, який дає право на звільнення з військової служби за обставинами, на які посилається позивач, є оригінал медичного висновку медико-соціальної експертної комісії. Водночас зазначає, що при зверненні позивача до командування військової частини до своїх рапортів від 08.07.2016, 11.07.201, 27.09.2017 та 11.07.2018 ним не було долучено саме оригінал медичного висновку медико-соціальної експертної комісії.

Представник відповідача Військової частини А3215 в судовому засіданні не визнав позовні вимоги та вказав, що згідно з рапортами командира роти забезпечення капітана та першого заступника командира батальйону – начальника штабу підполковника від 13.07.2016, позивач не повернувся з відпустки  терміном 7 діб з 06.07.2016 по 12.07.2016. Жодного підтверджуючого документа законної відсутності позивача на службі у військову частину не надходило. За результатами проведення службового розслідування відповідно до наказу командира військової частини від 23.07.2016 №497, військовослужбовець за контрактом бухгалтер фінансово-економічної служби військової частини позивач, вважається таким, що самовільно залишив частину. Відповідно вказаного військовослужбовця притягнуто до дисциплінарної відповідальності шляхом накладення дисциплінарного стягнення у вигляді «Суворої догани» та призупинено виплату грошового забезпечення з 23.07.2016.

Оскільки позивач на даний час вважається таким, що самовільно залишив розташування частини, командування військової частини А3215 не може звільнити позивача без його присутності.

Відповідно до п.п.ґ п.2 ч.5 ст.26 Закону №2232-ХІІ, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації – протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану – до оголошення демобілізації), зокрема, через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):

• військовослужбовці-жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років;
• виховання матір’ю(батьком)-військовослужбовцем, яка(який) не перебуває у шлюбі, Дитини або кількох дітей віком до 18 років, які з нею(з ним) проживають, без батька(матері);
• утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини віком до 23 років, яка є особою з інвалідністю І чи II групи;
• утримання військовослужбовцем дитини з інвалідністю, яка має будь-які види порушень функцій організму III-IV ступеня їх вираження та обмеження життєдіяльності будь-якої категорії ІІ-ІІІ ступеня їх вираження відповідно до критеріїв встановлення інвалідності дітям, затверджених Кабінетом Міністрів України, або дитини з інвалідністю, яка має функціональні порушення в організмі та обмеження життєдіяльності, які відповідають критеріям для встановлення І чи II групи інвалідності для повнолітньої особи згідно з порядком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;
• необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років;
• наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років; утримання військовослужбовцем дитини з інвалідністю підгрупи А віком до 18 років.

Згідно з п.12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого      Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008      встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.

Згідно з п. 34 зазначеного положення контракт припиняється (розривається) зокрема у день, зазначений у наказі командира (начальника) військової частини по стройовій частині про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (у разі дострокового припинення (розірвання) контракту, звільнення з військової служби або направлення для проходження військової служби до іншого військового формування з виключенням зі списків особового складу Збройних Сил України).

Пунктом 210 Положення визначено, що звільнення військовослужбовців строкової військової служби проводиться на підставі указу Президента України та після видання наказу Міністра оборони України командиром військової частини, який має право видавати накази по стройовій частині.

Відповідно до п. 233 Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.

Пунктом 236 Положення визначено, що з військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, перед їх звільненням проводиться бесіда з питань звільнення.

Форма, порядок оформлення та зберігання документа, в якому відображається зміст проведення бесіди, визначаються Міністерством оборони України.

Позивач надав командуванню військової частини докази про наявність підстав для розірвання контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України та звільнення з військової служби у зв’язку з сімейними обставинами, про що подав ряд рапортів про звільнення з військової служби, які відповідачем взагалі не розглянуті та жодної відповіді про задоволення чи незадоволення поданих позивачем рапортів останньому не надходило. Також не вказувалось на необхідність подання додаткових документів чи оригіналів документів, що подані первинно. Позивачу не повідомлялось про необхідність прибути на бесіду, як це передбачає Положення, а також відсутнє будь-яке реагування командування військової частини на подані рапорти позивача.

Отже, має місце нерозгляд рапортів позивача про звільнення його з військової служби.

Суд зазначає, що вирішення питання щодо розірвання чи нерозірвання контракту про проходження позивачем військової служби у Збройних силах України належить до повноважень військової частини А3215 і суд не вправі його підміняти.

Таким чином, з метою належного захисту прав свобод та інтересів позивача,            суд приймає рішення, яким частково задовольняє позовні вимоги та зобов’язує військову частину А 3215 розглянути рапорти позивача про звільнення із військової служби та розірвання контракту  про проходження військової служби у Збройних силах України.

Ненадання компенсації за неотримане речове майно

На сьогоднішній день досить поширеними є ситуації, коли відповідні норми для забезпечення майном військовослужбовців з тих чи інших причин не діють, і в результаті таке майно не видається. Заборгованість по речовому майну накопичується, і при звільненні в запас військова частина відповідає відмовою на рапорт про отримання грошової компенсації замість речового майна.

Прикладом може бути рішення Миколаївського окружного адміністративного суду по справі № 814/2694/17 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/72773153).

Позивач за час проходження військової служби в Збройних Силах України не отримував належним чином необхідне йому речове майно, у зв’язку з чим змушений був купувати його за власні кошти. В порушення вимог постанови Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 року № 178 “Про затвердження порядку виплати військовослужбовцям Збройних сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно” позивачу при звільненні зі служби грошову компенсацію  за неотримане речове майно виплачено не було.

Відповідач, військова частина А2183, надав відзив на позов, просить відмовити у задоволенні позову, оскільки грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем служби, а позивач проходив службу у військовій частині А4619, тому виплачувати компенсацію повинна військова частині А4619.

Відповідач, військова частина А4619, надав відзив на позов, просив відмовити у задоволенні позову щодо стягнення саме з військової частини компенсації вартості речового майна позивача, адже позивач на підставі наказу командира військової частини А4619 від 05.01.2013 був зарахований на речове забезпечення до військової частини А2183, тому виплачувати компенсацію повинна військова частині А2183.

Відповідно до ч. 1 ст. 9-1 “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України – для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Так, п. 3-5 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 178 від 16.03.2016 року, встановлено, що:
– Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
– Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їхньою заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі – військова частина), а командирам (начальникам) військової частини – наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв’язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформлюється згідно з додатком.

Таким чином, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі звільнення з військової служби ( пункт 3), за місцем військової служби за їхньою заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини (пункт 4) та довідки про вартість речового майна (пункт 5).

Матеріали справи містять рапорт позивача про виплату компенсації за неотримане речове майно, наказ командира військової частини про звільнення з військової служби у запас позивача, та довідку про вартість речового майна.

Отже, на час підписання наказу № 5-РС про звільнення позивача, останній мав   право на грошову компенсацію вартості речового майна, яку він не отримав в період проходження військової служби.

Посилання відповідача, військової частини А2183, про необхідність виплати компенсації за неотримане речове майно позивачу військовою частиною А4619, в якій позивач проходив службу, судом до уваги не береться, оскільки п. 8 Розділу ІІ Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженого наказом Міноборони України № 232, військові частини, які самостійно не ведуть військове господарство, за розпорядженням начальника ЦУРЗ прикріплюються на речове забезпечення до інших військових частин. Військова частина А4619 військове господарство не веде, її прикріплено на речове забезпечення до військової частини А2183, тому виплату компенсації за неотримане речове майно позивачу повинна здійснити саме військова частина А2183.

Отже, суд вирішив задовольнити позов про стягнення коштів та стягнути з Військової частини А2183 на користь позивача грошові кошти в сумі 28332,07 грн.

Незаконне звільнення з військової служби у відставку та виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення

Поширеним порушенням є звільнення з військової служби на неналежних підставах. Під час вирішення питання про звільнення військова частина дуже часто помиляється у виборі пункту статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”.

Цю проблему детально розглянуто в рішенні Житомирського окружного адміністративного суду по справі справа № 806/3442/17   (http://reyestr.court.gov.ua/Review/72795843), в якому детально розписано порядок звільнення з військової служби у відставку та виключення зі списків особового складу та всіх забезпечень.

Позивач у страві зазначив, що 3 вересня 2017 року командиром військової частини А 4193 на підставі наказу командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 16.06.2017 винесено наказ про звільнення позивача у відставку та виключено зі списків особового складу частини. Стверджує, що на момент звільнення перебував на обстеженні та лікуванні, що підтверджується копією свідоцтва про хворобу № 837, наданим Центральною ВЛК МОУ від 28.08.2017. Вважає наказ про звільнення зі служби у зв’язку з досягненням граничного віку таким, що не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню в частині підстави його звільнення з військової служби.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі і просили їх задовольнити.

Так, п.”б” ч.6 ст.26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” передбачено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби за станом здоров’я – на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність або обмежену придатність до військової служби.

Як видно з оскаржуваного наказу, позивач звільнений відповідно до підпункту “з” пункту 1 частини 6 статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” (які досягли граничного віку перебування військовозобов’язаних у запасі) (а.с.11).

Суд зазначає, що п.”з” ч.6 ст.26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992 № 2232-XII, зі змінами і доповненнями (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), визначено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту командуванням (за бажанням військовослужбовця), а не досягненням граничного віку перебування військовозобов’язаних у запасі, як зазначено відповідачем.

Пунктом “в” частини 6 статті 26 вказаного Закону передбачено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби за віком – у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі.

Згідно з ч.9 ст.26 Закону № 2232-XII, звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Порядок звільнення з військової служби визначений розділом 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі  – Положення).

Так, п.233 Положення передбачено, що при звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України.

Підпунктом 1 пункту 35 Положення передбачено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець звільняється з військової служби (крім випадку, передбаченого пунктом 195 цього Положення) за рішенням командування військової частини за наявності підстав, передбачених пунктами “а”, “б”, “в”, “г”, “е”, “є”, “ж”, “и”, “і”, “ї”, “й” та “л” частини шостої статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”.

Наказом командування військової частини А 4193 від 03.09.2017 № 65 позивача звільнено відповідно до  підпункту “з” пункту 1 частини 6 статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”.

Отже, згідно з п.п.1 п.35 та п.233 Положення, позивач повинен був подати рапорт на звільнення відповідно до пункту “з” частини 6 статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” та документи, які підтверджують підстави звільнення.

Статтею 235 Положення військовослужбовці протягом 12 місяців до досягнення граничного віку перебування їх на військовій службі направляються для визначення ступеня придатності до військової служби за станом здоров’я на обстеження до військово-лікарської комісії, висновки якої враховуються при визначенні підстав звільнення з військової служби.

Відповідно до п.240 військовослужбовці, які визнані непридатними до військової служби за станом здоров’я, підлягають звільненню з військової служби за станом здоров’я.

Рішення про подальше проходження військової служби військовослужбовцями, які визнані обмежено придатними до проходження військової служби в мирний час, приймає посадова особа, до чиєї номенклатури призначення належить посада, яку займає військовослужбовець на підставі відповідних клопотань.

Після отримання військовою частиною відповідного висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність військовослужбовця до військової служби за станом здоров’я документи про його звільнення з військової служби оформлюються та надсилаються посадовій особі, яка видає наказ про звільнення негайно.

Свідоцтвом про хворобу № 837-х від 17.08.2017 підтверджено причинний зв’язок захворювань з пораненнями, пов’язаними із захистом Батьківщини та з проходженням військової служби. Зазначено, що позивач непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку та потребує звільнення від виконання службових обов’язків за станом здоров’я на термін, необхідний для оформлення звільнення, але не більше 30 календарних днів. Постанову госпітальної ВЛК хірургічного профілю НВМКЦ “ГВКГ” не затверджено у зв’язку з необхідністю повторного медичного обстеження позивача в клініці отоларингології НВМКЦ “ГВКГ” з обов’язковим оглядом Головним отоларинголом та Головним хірургом Міністерства оборони України. За результатами медичного обстеження підлягає повторному медичному огляду госпітальною    ВЛК НВМКЦ “ГВКГ”. Дане свідоцтво отримане Центральною військово-лікарською комісією МО України 28 серпня 2017 року вх. № 2617

Згідно з п.6.17. Положення № 402, медичний огляд для визначення ступеня придатності до військової служби військовослужбовців, які одержали поранення (травму, контузію, каліцтво, захворювання) під час захисту держави, у ММО, у країнах, де ведуться бойові дії, здійснюється ВЛК тільки після закінчення лікування у військовому (цивільному) лікувальному закладі.

Постанови ВЛК, які не підлягають затвердженню (контролю) штатною ВЛК, оформляються в день медичного огляду і видаються на руки особі, що пройшла медичний огляд, або в установленому порядку направляються у військову частину. Свідоцтво про хворобу (довідка ВЛК) з постановою, які підлягають затвердженню (контролю) штатною ВЛК, направляються на затвердження (контроль) не пізніше 5-денного терміну після медичного огляду. Свідоцтво про хворобу, довідка ВЛК із затвердженою постановою не пізніше, ніж через два дні після їх затвердження та одержання із штатної ВЛК висилаються командиру військової частини, у якій проходить службу військовослужбовець, що пройшов медичний огляд, або начальнику, який направив його на медичний огляд, або видаються на руки представникам військових частин за наявності у них підтверджуючих документів (п.22.3. Положення № 402).

Не дочекавшись постанови військово-лікарської комісії, висновки якої враховуються при визначенні підстав звільнення, командування військової частини А 4193 03.09.2017 прийняло рішення про звільнення позивача у зв’язку з досягненням граничного віку перебування військовозобов’язаних у запасі, помилково пославшись на підпункт “з” пункту 1 частини 6 статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” (контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту командуванням (за бажанням військовослужбовця)).

Командиром військової частини А 4193 проігноровано необхідність повторного медичного обстеження позивача та 03 вересня 2017 року прийнято оспорюваний наказ про звільнення позивача, в якому підставою звільнення зазначено підпункт “з” пункту 1 частини 8 статті 26 (які досягли граничного віку перебування військовозобов’язаних у запасі) Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”.

Такими діями відповідача грубо порушено право позивача за бажанням обрати одну з підстав звільнення – п.”б” або п.”в” ч.6 ст.26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” згідно п.241 вказаного Положення.

З урахуванням наведеного, суд доходить висновку про скасування наказу командира військової частини А 4193 № 65 від 03.09.2017 в повному обсязі. Здійснивши системний аналіз позовних вимог, оцінивши наявні у матеріалах справи докази та обставини справи в сукупності, суд дійшов висновку, що відповідачем при винесенні наказу від 03.09.2017 не враховано відсутність остаточного рішення ВЛК.

Незаконна відмова у звільненні з військової служби особи у зв’язку з визнанням військово-лікарською комісією обмежено придатним до військової служби

 Дуже поширена  помилка Міністерства оборони України та військових частин, тому що при звільненні з військової служби осіб, визнаних обмежено придатними до військової служби, зазначається, що наразі в Державі триває особливий період. Хоча в законодавстві України чітко передбачено визначення особливого періоду, тлумачиться ця норма та застосовується не на користь військовослужбовців, чим порушуються їх законні права та інтереси.

З цього приводу можна навести прикладом рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду по справі № 804/1786/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73559148)

Позивачем зазначено, що 27.02.2016 року між ним та Міністерством оборони України в особі командира військової частини пп В 0963 було укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на строк три роки. 30.04.2016року згідно з наказом №122 ОСОБА_3 призначили на посаду для проходження військової служби до в/ч. 06.02.2018 року після тривалого лікування і проходження військово-лікарської комісії позивач отримав Свідоцтво про хворобу № 400 від 06.02.2018 року, яким його визнано обмежено придатним до військової служби. 16.02.2018 року позивач звернувся по команді з рапортом про звільнення з лав збройних сил на основі п. б ч. 6 обов’язок. 21.02.2018 року він отримав відповідь, якою в задоволені поданого рапорту відмовлено. Відповідь вмотивована тим, що на думку командування, в Україні станом на 16.02.2018 року діє особливий період, згідно з чим вони посилаються на ч.8 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу», який регламентує порядок звільнення за медичними показниками під час дії особливого періоду. Позивач вважає вказану відмову необґрунтованою, оскільки закінчився строк, на який оголошено останню хвилю часткової мобілізації (до 22.08.2015 року), нове рішення про проведення мобілізації не приймалось, як і рішення про введення воєнного стану, отже станом на 16.02.2018 року закінчився особливий період, у зв’язку із чим були відсутні підстави для відмови в задоволені рапорту про звільнення. З огляду на викладене, позивач просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представником відповідача зазначено, що згідно з абзацем четвертим статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період – період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установі організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.  Тож, звільнення військовослужбовців здійснюється відповідно до частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», у підпункті б) частини 1 чітко зазначено: за станом здоровя – на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу. Тобто, висновок ВЛК мав би мати таке формулювання: непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час. Відповідно до пункту 2 підпункту 9 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 року №402: Лікар виносить одну з таких постанов: а) придатний до військової служби за графами ТДВ “А” 1-11; б) тимчасово непридатний до військової служби. Потребує лікування (динамічного спостереження) на термін до (указати дату); в) підлягає направленню на додаткове медичне обстеження та повторний медичний огляд; г) непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час; ґ) непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку.

У свідоцтві про хворобу №400 позивача у пункті 13 зазначено: обмежено придатний до військової служби. Протипоказані роботи, пов’язані з підйомом вантажів

У пункті 20 підпункті 3 вище вказаної постанови, при медичному огляді військовослужбовців та інших контингентів ВЛК приймаються постанови такого змісту: “Обмежено придатний до військової служби”. Одночасно з постановою ВЛК в індивідуальному порядку з урахуванням військової спеціальності, займаної посади, віку, роботи, що фактично виконується, пристосованості до неї того, хто пройшов медичний огляд, у постанові у довільній формі вказується, які види служби та роботи протипоказані цій особі. Особи, визнані обмежено придатними до військової служби, – непридатні до служби у високомобільних десантних військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах. Військовослужбовці, визнані обмежено придатними до військової служби, придатні до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах. Таким чином відповідач вважає свої дії правомірними та просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Частиною 6 статті 26 Закону № 2232-XII визначено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби, зокрема: у зв’язку із закінченням строку контракту (п.”а”); за станом здоров’я – на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність або обмежену придатність до військової служби (п. “б”).

Згідно з п. 240 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року N 1153/2008, військовослужбовці, які визнані непридатними до військової служби за станом здоров’я, підлягають звільненню з військової служби за станом здоров’я. Рішення про подальше проходження військової служби військовослужбовцями, які визнані обмежено придатними до проходження військової служби в мирний час, приймає посадова особа, до чиєї номенклатури призначення належить посада, яку займає військовослужбовець на підставі відповідних клопотань. Після отримання військовою частиною відповідного висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність військовослужбовця до військової служби за станом здоров’я документи про його звільнення з військової служби оформлюються та надсилаються посадовій особі, яка видає наказ про звільнення негайно.

За змістом наведених вище норм права, особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, а в разі оголошення стану війни – воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій, а тому, в умовах відсутності рішення про оголошення війни або мобілізації, чи закінчення строків, встановлених для проведення мобілізації, особливий період не діє.

За приписами п. б ч. 6 ст. 26 Закону № 2232-XII контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби: за станом здоров’я – на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність або обмежену придатність до військової служби.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що відповідачем було неправомірно відмовлено позивачу у звільненні з військової служби на підставі п. б ч.6 обов’язок.

З огляду на викладене та з метою повного та ефективного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов’язати Міністерство оборони України, військову частину № А 1302 звільнити позивача з військової служби за п. б ч. 6 обов’язок.

 Ненадання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань 

Судами дуже часто розглядаються спори за позовами військовослужбовців до військових частин, щодо надання матеріальної допомоги з різних підстав, але, як свідчить судова практика, хоча нормами законодавства передбачений великий спектр надання матеріальної допомоги для військовослужбовців, держава не надає можливостей застосовувати ці норми. Ускладнює процес отримання матеріальної допомоги військовослужбовцями також необґрунтована бездіяльність військових частин.

Розглянути дану проблему можна в рішенні Сумського окружного адміністративного суду по справі № №818/347/18  (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73704281)

22 грудня 2017 року особа звернулась із рапортом до військового комісара Бобровицького районного  військового комісаріату з проханням  про виплату  матеріальної допомоги  для вирішення соціально-побутових питань за 2017 рік,  проте до наказу по стройовій частині про виплату матеріальної допомоги позивача не було включено із незрозумілих причин.

У відповіді на відзив відповідача, та в судовому засіданні позивач додаткового зазначив, що  в грудні 2017 року  матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань була виплачена особовому складу Бобровицького  районного військового комісаріату в розмірі місячного грошового забезпечення на підставі рапортів, без зазначення конкретних підстав. За таких обставин позивач просить  зобов’язати Бобровицький  районний  військовий комісаріат включити його до наказу про виплату матеріальної допомоги за 2017 рік, зобов’язати Чернігівський обласний  військовий комісаріат нарахувати і виплатити матеріальну допомогу.

Відповідач, Чернігівський  обласний  військовий комісаріат, у своєму відзиві на позов проти його задоволення заперечив,  вказуючи, що підпунктом 3 пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України  від 07.11.2007 року №1294 «Про упорядкування  структури та умов грошового забезпечення  військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб» надано право  керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, надавати військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу на оздоровлення у розмірі, що  не перевищує їх місячного  грошового забезпечення.  Таким чином матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань не є обов’язковою виплатою, може виплачуватись  тим військовослужбовцям, у яких є потреба у вирішенні певних  соціально-побутових питань, поважність яких і потреба в яких вирішується керівником державного органу, у даному випадку  таке право має військовий комісар Чернігівського  обласного військового комісаріату.

На адресу Чернігівського  обласного військового комісаріату надходили відповідні розпорядження командування, в яких зазначалось, що виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань виплачується  лише в межах граничних обсягів видатків та лише при наявності  поважних причин, таких як:  важкий стан здоров’я військовослужбовців або членів їх сімей ( поранення, контузія, інвалідність та інші випадки тяжких захворювань) за наявності посвідчення або відповідного висновку лікаря;  смерть рідних по крові або шлюбу; пожежа або стихійне лихо; одруження військовослужбовця; народження дитини у військовослужбовця або її одруження.

22 грудня 2017 року на адресу військового комісара Бобровицького  районного  військового комісаріату надійшов рапорт позивача про виплату  матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань на тій підставі, що  він має на утриманні двох неповнолітніх дітей та вагітну дружину, однак підтверджень вагітності дружини не надав.

Приймаючи до уваги, що причини, через які позивач клопотав про  виплату йому матеріальної допомоги, не були в переліку підстав, визначених наказом Міністра оборони  від 09.02.2017 №88 та розпорядженням Командування Сухопутними військами ЗС України  ( в/ч А0105) від 27.02.2017 року №116/14/3/596  та  від 08.09.2017 року №116/14/3/3205, беручи до уваги право військового комісара на прийняття рішення щодо  доцільності виплати матеріальної допомоги, було прийняте рішення про недоцільність виплати позивачу такої допомоги.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. N 1294 “Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу” (далі – постанова N 1294) упорядковано структуру та умови грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та затверджено схеми посадових окладів і додаткових видів грошового забезпечення за категоріями військовослужбовців (п. 3 цієї постанови).

Умови, розмір і порядок виплати військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань  визначені постановою N 1294 та Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженою наказом Міністра оборони України від 11 червня 2008 р. N 260 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14 липня 2008 р. за N 638/15329; далі – Інструкція).

Розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань установлюється за рішенням Міністра оборони України, виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України (підпункт 3 п. 5 постанови N 1294, підпункти 33.1, 33.3 п. 33 розд. XXXIII Інструкції).

Отже, зазначені допомоги є одноразовими додатковими видами грошового забезпечення, які відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону N 2011-XII відносяться до складу грошового забезпечення військовослужбовців.

09.02.2017 року Міністром оборони України виданий наказ №88 «Про бюджетну політику  Міністерства оборони України на 2017 рік» (а.с.34-37),  відповідно до якого  наказано (пункт 9 наказу)  матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових  питань (далі матеріальна допомога)  виплачувати  військовослужбовцям у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового  забезпечення (без урахування  винагород і морського грошового забезпечення).  Накази про виплату  матеріальної допомоги видавати виключно в межах доведених граничних обсягів видатків та отриманих асигнувань на відповідний місяць з урахуванням порядку, передбаченого пунктом 7  цього наказу після розгляду заяв  військовослужбовців.  У заявах про виплату матеріальної допомоги зазначаються конкретні причини (важкий стан  здоров’я військовослужбовця або членів  його сім’ї, смерть рідних по крові або шлюбу, пожежа або стихійне лихо та інші поважні причини), які стали підставою для  порушення клопотання, та розмір потреби.  Тобто в 2017 році   матеріальна допомога для вирішення соціальних питань виплачувалась за умови необхідного  фінансування та наявності поважних причин, зазначених у заяві військовослужбовця.

В ході розгляду справи встановлено, що лише 22.12.2017 року на ім’я військового комісара Бобровицького районного  військового комісаріату подані рапорти чотирьох  військовослужбовців  про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових  питань за 2017 рік, в яких причини для  надання матеріальної допомоги не вказані взагалі, водночас позивач у своєму рапорті зазначав про  утримання двох неповнолітніх дітей та вагітність дружини. Разом з тим, вказані особи, окрім позивача, були включені до наказу військового комісара від 22.12.2017 року про  виплату матеріальної допомоги.

Обґрунтовуючи свою відмову у запереченнях проти позову, відповідачі наполягають лише на тому, що  виплата матеріальної допомоги є правом  командира. В ході  розгляду справи судом не встановлено обставин, які б виключали  виплату позивачеві матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань,  а відповідачами не наведено переконливих доводів щодо правомірності надання переваги іншим військовослужбовцям  Бобровицького районного  військового комісаріату та обмеження у цьому праві позивача за наявності рівних умов.

Відтак суд вважає за необхідне визнати  протиправними дії Бобровицького районного військового комісаріату, які полягали у невключені позивача до наказу про  виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а також дії Чернігівського обласного військового комісаріату, що полягали у невиплаті позивачу матеріальної допомоги за 2017 рік. Зобов’язати Чернігівський обласний військовий комісаріат виплатити позивачу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2017 рік.

Відмова у зарахуванні періоду навчання до загального строку військової служби

Дуже поширені звернення до суду з вимогою визнати протиправними дії військових частин щодо відмови зарахувати час навчання у військових ліцеях з посиленою військово-фізичною підготовкою та просять зобов’язати військові частини зарахувати вказаний строк до загального строку військової служби, строку військової служби на пенсію та строку безперервної служби. Військові частини припускаються цієї помилки у зв’язку зі зміною законодавства, але не враховують те, що закони України не мають зворотної сили.

У рішенні Одеського окружного адміністративного суду по справі № 420/183/19 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/79968032 ) розглядається саме така помилка.

Позивач зазначив, що він з 21.08.1994 по 20.06.1997 навчався в Чернігівському військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, який знаходився в системі військової освіти Міністерства оборони України. На даний час позивач проходить службу у військовій частині А 3189. При оформленні його особової справи перед випуском із Харківського інституту Військово-Повітряних Сил у 2001 році було помилково внесено запис початку військової служби, а саме – вказано день зарахування інституту 26.07.1999, тобто не враховано час навчання у ліцеї. З метою виправлення помилки при обрахунку вислуги років позивач звернувся до командира в/ч А 3189 з рапортом про проведення перерахунку вислуги років, внесення змін в дату початку перебування на військовій службі 21.08.1994, проте командиром військової частини відмовлено позивачу по суті рапорту. Зважаючи на порушення його прав та інтересів неправомірними діями відповідача, позивач звернувся за судовим захистом.

Відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зважаючи на те, що Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» період навчання у військовому ліцеї як вид військової служби не установлений. Вік громадян, які навчаються у ліцеї, є меншим, ніж вік, що передбачений для громадян, які вступають на військову службу. Отже здійснювати комплектування ЗСУ громадянами, які приймаються на навчання до військового ліцею неможливо у зв’язку із недостатністю вікового цензу. Також зазначений період не може відноситись до військової служби, оскільки Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» не передбачено одночасне проведення допризовної підготовки та проходження військової служби. Посилання позивача на ст.24 Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» в редакції від 25.03.1992, якою передбачалося, що початком перебування на військовій службі вважався день прибуття на навчання до військового-навчального закладу (військового ліцею), хоча і діяла на момент навчання позивача у ліцеї, проте втратила чинність на момент виникнення спірних правовідносин, тому застосуванню не підлягає. Нова ж редакції зазначеної норми не пов’язує початок перебування на військовій службі з днем прибуття на навчання до військового-навчального закладу (військового ліцею). Період навчання позивача у ліцеї був лише підготовкою до вступу на військову службу і не може вважатися безпосередньо військовою службою.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 24 Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», в редакції Закону від 25.03.1992 року, та що діяла до 31.07.1999 року, а також абзацу 4 пункту 4 розділу І Тимчасового положення про проходження військової служби солдатами, матросами, сержантами і старшинами, затвердженого Указом Президента України від 13 травня 1993 року №174/93, що діяв до 07.11.2001 року, початком перебування на військовій службі вважається: день прибуття на навчання до військово-навчального закладу (військового ліцею), вказаний у приписі, виданому військовим комісаріатом,- для допризовників, призовників і військовозобов’язаних.

Редакція статті 24 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» змінена з 31.07.1999 року, якою передбачено, що початком проходження військової служби вже вважається день призначення на посаду курсанта (слухача) вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу – для громадян, які добровільно вступають на військову службу, закінченням проходження військової служби вважається день, з якого військовослужбовець, виключений наказом по військовій частині (військовому закладу, установі тощо) із списків особового складу.

Рішенням Конституційного Суду від 13.05.1997 року № 1-зп встановлено, що стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права – закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийнятими більш пізнього закону чи іншою нормативно-правового акту.

Аналогічні положення закріплені і в рішенні Конституційного Суду від 09.02.1999 року у справі №1-рп/99, яким передбачено, що дію нормативно – правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набуття цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце.

На підставі викладеного застосуванню підлягає стаття 24 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в редакції, яка діяла на момент закінчення позивачем Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою та яка чітко встановлювала момент, з якого починається перебування на військовій службі.

Застосування відповідачем зворотної (ретроактивної) дії в часі ст. 24 Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25 березня 1992 року, викладеної відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» №766-ХІV від 18 червня 1999 року, є неправомірним і призвело до звуження обсягу прав позивача у сфері проходження військової служби, що виявилось у незарахуванні йому до вислуги строку навчання у вказаному ліцеї.

При цьому на момент існування спірних правовідносин в законодавстві не визначалося різниці між поняттями ліцеїв. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19.08.1992 № 490 «Про реформу системи військової освіти», метою створення таких навчальних закладів було удосконалення підготовки висококваліфікованих фахівців для Збройних Сил.

Суд також враховує, що метою віднесення дати початку навчання у певних закладах до дати початку військової служби, є початок фіксації моменту, з якого на особу поширюються обмеження, обумовлені особливістю навчання, зокрема з моменту прибуття на навчання до військово-навчального закладу (військового ліцею), вказаний у приписі, виданому військовим комісаріатом.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», в редакції Закону від 25.03.1992 року, що діяла до 31.07.1999 року, тобто в редакції, що була чинною на момент закінчення позивачем навчального закладу, час навчання позивача у Чернігівському військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою повинен бути зарахований йому до загального строку військової служби, адже день вступу до ліцею є днем початку військової служби.

*Громадський центр правосуддя на Харківщині сформований на базі Чугуївського офісу Мережі правового розвитку при Чугуївській правозахисній групі. Він знаходиться за адресою: Харківська область, м. Чугуїв, вул. Музейна, 16а. Центр був створений для полегшення доступу людей до правосуддя, адміністративних та соціальних послуг, послуг з надання правової допомоги й альтернативного вирішення  спорів. Центр надає допомогу у створенні програми громадської просвіти та підвищенні обізнаності громадян щодо прав, правової допомоги, функціонування судової системи та сектору юстиції.

• P.S. Проект “Перший громадський центр правосуддя на Харківщині” впроваджується ГС “Мережа правового розвитку” за підтримки американського народу, наданої через Агентство США з міжнардного розвитку (USAID) в рамках Програми “Нове правосуддя”.
  
  **Посилання на інші консультації з цієї серії:
  Спори за участі земельних комісій 

  Які правопорушення допускають органи опіки та піклування

 

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.